Методичні аспекти викладання історії в школі

Слово «методика» походить від давньогрецького слова «methodike», що означає «шлях дослідження», «спосіб пізнання». Сучасний період висунув перед методикою історії нові цілі і поста­вив вчених, методистів, учителів-практиків перед необхідністю пере­осмислення основних положень методичної науки.

Кожна історична епоха висуває нові завдання перед суспільством у цілому та кожним окремим його членом, вимагаючи від нього набуття певних особистісних якостей, які дадуть можливість реалізуватися йому як особистості у швидкоплинних реаліях сьогодення, що вимагало постійної зміни змісту освіти.

            Процес оновлення шкільної історичної освіти знаходиться під впливом комплексу об’єктивних (стан розвитку суспільства в цілому та окремі його галузей) та суб’єктивних (ставлення вчителів та учнів до навчання взагалі й до конкретних його аспектів) чинників. Оскільки шкільна історична освіта є складовою загальної середньої освіти, яка реалізує нову парадигму, то перехід від одної освітньої парадигми до іншої відбивається на навчанні історії в школі та в перехідний період має змішані ознаки обох парадигм. З іншого боку, зміст шкільної історичної освіти формується на основі історичної науки, тому методологічні зміни у висвітленні історії безпосередньо відбиваються на навчанні історії в школі.

            Жоден із філософських напрямів, що претендує на методологію історії, не створив універсальної концепції історичного розвитку. Тому в історії може існувати одночасно декілька підходів. Так, основними підходами є формаційний та цивілізаційний. Формаційний більше пов'язаний з класовим підходом, який підтримувався марксистським вченням. Вчені-історики, критикуючи такий підхід як занадто примітивний, дедалі частіше звертаються до цивілізаційного підходу у вивченні історії.      

 Згідно з цим підходом, історія розуміється як поліфонічний багатомірний процес, у якому відбувається діалог між різними цивілізаціями і культурами, а цивілізація – як форма спільного життя людей, якій притаманне відтворення власної матеріальної та соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих цілей. Цивілізаційний підхід задає гуманістичний ціннісний імператив і дає змогу орієнтуватися на рух до певних моральних, а разом з ними, й політичних та соціальних цілей.

В основі вивчення історії є поєднання проблемно-тематичного, хронологічного, цивілізаційного та культурологічного принципів.

У Пояснювальній записці до програм відзначається: «Методологія відбору змісту програмового матеріалу  ґрунтується на системі наукових ідей і понять історичної науки…». Найважливішими методологічними принципами, які учні мають засвоїти на уроках історії є:

-          Принцип об’єктивності  - обов’язковий розгляд історичної реальності в цілому, незалежно від бажань, уподобань, установок суб’єкта, розгляд кожного явища в його різноманітності та суперечливості.

-          Принцип історизму – вивчення будь-якого історичного явища з позицій його еволюції.

-          Соціальний підхід – врахування інтересів соціальних груп та усієї сукупності соціальних відносин.

-          Принцип багатоперспективності: цивілізаційний, формаційний, культурологічний, етичний, регіональний та інші підходи.

            Згідно Державного  стандарту (галузь «Суспільствознавство») зміст освітньої галузі реалізується шляхом вивчення окремих навчальних предметів (історії, права, економіки тощо), що відображають основи відповідних наук, інтегрованих курсів (громадянської освіти, суспільствознавства тощо).

Зміст історичного компонента структуровано з урахуваннями специфіки історичного знання та хронологічних етапів розвитку людства за такими наскрізними змістовими лініями:

·         людина - людина,

·         людина - суспільство,

·         людина - влада,

·         людина - світ уявлень та ідей,

·         людина - простір,

·         людина - природа,

·         людина - світ речей.

            Шкільний курс історії України має найбільші потенційні можливості для розвитку особистості, яка усвідомлює свою приналежність до Українського народу та сучасної європейської цивілізації; необхідність збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, історії, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин.

Цілі навчання історії змінювались на різних етапах розвитку вітчизняної школи. Вони, як правило, відбивають ті соціально-економічні, політичні, духовно-культурні зміни, що відбуваються в суспільстві в ті чи інші часи.

 Метою навчання історії в загальноосвітній школі за Державним стандартом є формування в учнів ідентичності та почуття власної гідності у результаті осмислення соціального та морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті історичного процесу.

Зазначено також, що історичний компонент забезпечує:

- розвиток інтересу учнів до історії як сфери знань і навчального предмета, власних освітніх запитів учнів і вміння їх задовольняти;

- отримання та засвоєння системних знань про головні події, явища та тенденції в історії України та світу;

- ознайомлення учнів з духовними і культурними надбаннями та цінностями, історико-культурними традиціями українського народу і цивілізації в цілому;

- визначення, відбір і використання у процесі пошуку інформації про минуле різних видів історичних джерел, у тому числі текстових, візуальних та усних, артефактів, об’єктів навколишнього історичного середовища (музеїв, архівів, пам’яток культури та архітектури), а також інформаційно-комп’ютерних технологій;

- вміння представляти обґрунтовані та структуровані знання з історії, власне розуміння історії з використанням відповідного понятійного апарату та виважено розглядати контроверсійні  і суперечливі теми.

У Державному  стандарті зазначено, що зберігаються два курси - історії України та всесвітньої історії, які мають вивчатись синхронно. Збережено також лінійно-хронологічну побудову навчальної історичної інформації в хронологічній послідовності відповідно до загальновизнаної періодизації історії: стародавня, середньовічна, ранньомодерна, нова та новітня з акцентом на історії ХХ століття.

Підходи до оновлення змісту навчання суспільствознавчих дисциплін спираються на поєднання здобутків і вимог історичної та педагогічної наук, тому:

·         загальнонауковий – передбачає ознайомлення учнів із достовірними фактами та їхніми інтерпретаціями з метою формування цілісного наукового світогляду; конкретно-історичний – розгляд подій і явищ у контексті відповідного історичного часу, місця, супутніх обставин та динаміки перебігу від причин до наслідків;

·          альтернативно-проблемний – використання різноманітних історичних джерел та ознайомлення з різними інтерпретаціями історичних подій і явищ;

·         генералізуючий – виокремлення в навчальному матеріалі найсуттєвішого, а також окреслення ключових тенденцій розвитку у відповідний історичний період;

·         системний – його вимогою є міжпредметна і міжкурсова інтегрованість шкільної освіти загалом та вивчення історичного процесу зокрема в органічному поєднанні цивілізаційного, культурно-антропологічного та інших аспектів;

·          аксіологічний (ціннісний) – прищеплення загальнолюдських морально-етичних цінностей та вироблення на їхній основі особистісної системи оцінювання історичних подій, діячів, явищ тощо;

·         полікультурний – акцентує увагу на органічній єдності історії, культури, мови, традицій і звичаїв, котрі забезпечують наступність та спадкоємність поколінь свого народу, а також на потребі шанобливого ставлення до культур і звичаїв інших народів;

·         світський – передбачає ознайомлення учнів з історією релігій як феноменів культури за умов недопущення пропаганди окремих релігійних учень.

Вивчення історії в школі має сформувати в учнів ряд предметних компетенцій :  хронологічну – уміння учнів орієнтуватися в історичному часі; просторову – орієнтування учнів в історичному просторі; інформаційну – уміння учнів працювати з джерелами історичної інформації; мовленнєву – будувати усні та письмові висловлювання щодо історичних подій і явищ; логічну – аналізувати, пояснювати історичні факти, формулювати теоретичні поняття, положення, концепції; аксіологічну – формулювати версії й оцінки історичного руху та розвитку.

Урок залишається основною формою організації навчальної роботи в школі, надає можливість упродовж навчального процесу дотримуватися принципу послідовності та неперервності подання матеріалу.

Тип уроку визначає особливості його структури. Структура кожного уроку залежить від його змісту, дидактичної задачі, цілей, типу.

Дидактична мета є найважливішою складовою, пусковим момен­том процесу навчання, тому класифікація за цією ознакою найбільш близька до реального уроку.

До найуживаніших традиційних уроків історії належать такі:

·         Урок засвоєння нових знань

·         Урок формування вмінь і навичок

·         Урок застосування знань, умінь, навичок

·         Урок узагальнення та систематизації знань, умінь і навичок

·         Урок контролю і корекції знань, умінь і навичок

·         Комбінований урок

Форма уроку визначається способами його організації, методами проведення.

Для уроку засвоєння нових знань  науковці пропонують використовувати такі форми: урок викладу матеріалу учителем, шкільна лекція, урок-екскурсія,  кіноурок, урок з повідомленнями і доповідями учнів.

Уроки формування умінь і навичок можуть проводитись у формі: лабораторної роботи, практикуму, екскурсії, бібліотечного або архівного уроку, ділової гри (історичного моделювання), дискусії.

Починаючи з 2012-2013 навчального  року,  в школах уведено практичні заняття (спочатку в 5 класі, в наступних навчальних роках – у 6-8 класах. ) Практичні заняття, – це повноцінний урок. За типологією уроків (за основною дидактичною метою) це – урок формування та вдосконалення предметних умінь. Практичні заняття – це нова форма організації навчання з історії, тому у їх підготовці та проведенні слід дотримуватися рекомендацій науковців, слідкувати з публікаціями на цю тему у фахових періодичних виданнях.

Уроки застосування знань та вмінь доречно проводити у формі семінару, лабораторно-практичних занять, дискусії, дебатів. Але такі форми характерні для старших класів. У середній ланці краще практикувати ігрові форми.

Уроки систематизації та узагальнення знань можна проводити у формі брифінгу, прес-конференції, телемосту, кіно-, теле, відео- уроків, уроків самовизначення, самореалізації, урок – історичний портрет епохи, періоду тощо.

Уроки контролю і корекції знань  проводять, використавши резерв навчальної програми. Найдоцільніші   форми:   аукціон, вікторина, брейн-ринг, конкурс, турнір.

Різноманітність форм проведення уроку – одна з умов розвитку в учнів інтересу до історії як до предмета, підвищення якості навчання. Одні форми уроку носять традиційний характер, Інші з'явилися останнім часом і все більше завойовують популярність серед вчителів і учнів – нетрадиційні, серед яких  виділяють наступні:

 1. Уроки у формі змагань та ігор: конкурс, турнір, естафета, дуель, КВК, ділова гра, рольова гра, кросворд, вікторина.

 2. Уроки, засновані на формах, жанрах і методах роботи, відомих у суспільній практиці: дослідження, аналіз першоджерел, коментар, інтерв'ю, репортаж, рецензія, уроки-пошуки, уроки-розвідки, уроки-лабораторні дослідження,  уроки-експедиційні дослідження, уроки-наукові дослідження.

 3. Уроки, що нагадують публічні форми спілкування: прес-конференція, аукціон, бенефіс, мітинг, регламентована дискусія, панорама, телепередача, телеміст, діалог, усний журнал.

 4. Уроки-фантазії: урок-казка, урок-сюрприз, урок XXI століття.

 5. Уроки, засновані на імітації діяльності установ та організацій: слідство, вчена рада та ін.

6. Театралізовані уроки: спектаклі, концерти, дидактичний театр

7. Уроки подорожування : краєзнавчі екскурсії, віртуальні екскурсії, заочне подорожування.

8. Уроки комунікативної спрямованості (уроки-усні журнали, уроки-діалоги, уроки-роздуми, уроки-диспути, уроки-пресконференції, уроки-репортажі, уроки-панорами, уроки-протиріччя; уроки-парадокси).

9. Уроки на інтегративній основі (уроки-комплекси, уроки - панорами).

10. Урок - презентація – це представлення будь-якої інформації. Презентація (слайд-фільм) на комп'ютері представляє собою серію слайдів. Слайди оформляються в єдиному стилі і містять інформацію, необхідну для ілюстрації під час уроку.

Як вид нетрадиційного уроку, можна розглянути інтерактивний. Суть його полягає в тому, що кожен учень вносить свій вклад в процес пізнання, йде обмін думками, знаннями, ідеями, а отже відбувається взаємодія колективу. Такий урок розвиває комунікативні вміння і навички, основа в ньому це – спільна мета: тобто, якщо за визначений проміжок часу завдання можуть виконати всі учні разом, спільними зусиллями, а одна особа досягнути її не в змозі. Структура інтерактивного уроку складається з наступних елементів: мотивація, оголошення і представлення теми та очікуваних результатів, надання необхідної інформації, інтерактивна вправа, підбиття підсумків і оцінювання результатів. Тут існує і своєрідна методика уроку, а саме певні методи. Це, зокрема, робота в малих групах, мозковий штурм, займи позицію, метод прес, навчаючи-вчуся, розігрування ситуації в ролях, ажурна пилка, коло ідей, акваріум, ток-шоу, мікрофон.

Уроки історії за формою можна класифікувати, взявши за основу такі методи навчальної діяльності: словесний, наочний, практичний, ігровий. Словесні уроки, в яких переважають словесний метод навчання та його прийоми (бесіда, розповідь), що й визначають форму уроку: урок-розповідь, урок-бесіда, урок-сповідь, урок-спогад, урок - усний журнал, урок-залік, урок-діалог, урок-дискусія, урок-коментар, урок-рецензія тощо.

Наочні уроки, в яких переважають наочний та практичний методи навчання, самостійна робота школярів, спрямована на пізнання, дослідження, узагальнення: урок-екскурсія, практично-лабораторний урок, урок-дослідження за першоджерелами, пам’ятками матеріальної культури, кіноурок телеурок, відео урок тощо. Ігрові уроки (домінуючий метод – навчальна гра, моделювання ситуацій, перенесення з реального життя форми певного заходу, дійства): урок-турнір, урок-мандрівка, урок-КВК, урок-гра «Що? Де? Коли?», урок-вистава, урок-вікторина.   

Словесно-наочні (домінуючими методами тут виступають словесний, наочний, практичний): урок-бесіда з виконанням практичних завдань за першоджерелами, урок-розповідь із виконанням практично-лабораторної роботи, урок-дослідження з елементами розповіді, урок - інтерв’ю.

 Словесно-ігрові (домінуючі методи – словесний та ігровий): урок-усний журнал з елементами навчальної гри тощо.

Наочно-ігрові (домінуючі методи –  наочний, практичний та ігровий): урок-гра з елементами екскурсії, урок-мандрівка з виконанням завдань за першоджерелами, урок-екскурсія з елементами навчальної гри тощо.

             Засоби навчання – одна з головних умов образного подання та сприйняття історичного матеріалу.

Доцільною для користування є класифікація засобів навчання за характером джерела:

•           Друковані засоби навчання: підручники, навчальні посібники,  документальні джерела, мемуарна література, хрестоматії, книги для читання, довідкова, науково-популярна та художня література, періодичні видання.

•           Наочні засоби навчання: речові або предметні (реконструйовані предмети культури, побуту, виробництва, справжні предмети матеріальної культури,  збірки копій, макети, динамічні моделі, експозиції музеїв, виставкових залів),образотворчі (картини, фотографії, портрети історичних діячів або їх репродукції, альбоми, піктограми, карикатури, ілюстративно-роздатковий матеріал), умовно-графічні (історичні карти, схеми, таблиці, аплікації).

•           Аудіовізуальні (технічні) засоби навчання: навчальні кіно-, відео-, діафільми, кінофрагменти, діапозитиви, комп’ютерні версії або програми, звукові посібники (фонохрестоматії), телевізійні передачі.

Домашня навчальна робота школяра – це форма організації самостійного індивідуального вивчення школярами навчального матеріалу в позаурочний час. Вона органічно входить до процесу навчання як його необхідна ланка, а також може бути   самостійною  формою навчальних занять.

 Для того, щоб домашнє завдання було складовою частиною навчально-виховного процесу і було пов'язане з уроком, воно має задовольняти певні завдання і вимоги:

– по-перше, домашні завдання повинні бути невеликими, але змістовними. Вони мають бути зосереджені на засвоєнні, закріпленні або повторенні досліджуваного матеріалу;

 – по-друге, домашні завдання повинні бути простішими та зрозумілішими, ніж класна навчальна робота. Складне домашнє завдання, яке: займає багато часу, знижує інтерес і пізнавальну активність учня;

 – по-третє, домашнє завдання корисно пов'язувати із безпосередніми спостереженнями та враженнями дітей, особливо при складанні: планів, запитань, пошуків прикладів,  відповідей на запитання;

– по-четверте, обов'язковою вимогою є необхідність інструктивних вказівок учителя про те, як виконувати завдання. Важливо попередити можливість механічного копіювання того, що виконувалося в класі;

– по-п'яте, корисно індивідуалізувати домашнє завдання відповідно до пізнавальних здібностей певного учня і його успіхами в навчанні;

по-шосте,  будь-яке домашнє завдання обов'язково має бути перевірене і оцінене вчителем.

Індивідуальний підхід до дітей при організації домашньої навчальної діяльності реалізується через завдання різного обсягу, різної складності, різного ступеня надання допомоги. При цьому можна враховувати і особливості, властиві дітям різних типологічних груп і особливості загального розвитку, а також рівень засвоєння школярем в оволодінні програмним матеріалом. Слід також керуватися вимогами  Державних санітарних правил і норм, згідно з якими  учні 5-х–6-х класів мають виконувати домашні завдання  упродовж 25–30 хвилин, 7-х–9-х – упродовж 30–35, а 10-х–11-х – упродовж 35–40 хвилин.

 Учителям необхідно приділяти достатньо уваги індивідуалізації домашньої роботи із урахуванням здібностей, інтересів учнів. При цьому можна забезпечити право дитини вибирати з ряду завдань таке, яке відповідає його інтересам.

Учитель, виходячи із цілей своїх занять, легко може вибрати оптимальний вид домашнього завдання, який відповідає конкретному змісту навчального матеріалу і можливостям учнів.

Види домашнього завдання:

1.Засвоєння знань у системі вимагають установлення причинно-наслідкових та інших зв'язків і відносин між досліджуваним, явищем або процесами:

– усвідомлення послідовності окремих фактів і положень – відповіді на спеціально поставлені питання вчителя;

 – підготовка до відповіді за завданням і планом, поданим учителем;

– самостійне складання плану викладу якого-небудь питання і підготовка до розповіді за цим планом;

– пояснення вивченого явища;

– визначення функціональної залежності між явищами та фактами;

2. Формування узагальнення, пов'язане із складною розумовою діяльністю:

 – виділення в тексті основного та другорядного матеріалу, встановлення закономірностей науки,

 – самостійний розбір матеріалу узагальнень;

 – самостійний доказ того або іншого окремого положення.

3. Застосування знань припускає виконання різних практичних робіт, що дозволяють встановити зв'язок між теорією і практикою:

 – виготовлення текстових схем, хронологічних або порівняльних таблиць, ;

 –   виконання завдань на контурних картах;

– написання повідомлень, складання і читання рефератів, доповідей на уроках;

- виконання випереджувальних завдань, здійснення підготовчого повторення.

4. Контроль знань полягає у перевірці знань, умінь, навичок

 – письмові відповіді на запитання;  

 – вирішення нетипових і нестандартних історичних задач;

-          виконання завдань творчого характеру з використанням додаткових джерел інформації.

Виявити рівень сформованості учнівських компетенцій покликане оцінювання.

Об’єктом оцінювання навчальних досягнень учнів з історії є знання, вміння, навички, досвід творчої діяльності учнів, досвід емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої дійсності.

Слід зазначити, що функції перевірки ніколи не зводилися тільки до контролю. Перевірка та оцінювання результатів навчання є важливим стимулом самостійної роботи школярів, ефективним способом виховання відповідальності, працьовитості, сумлінності учнів. Систематична перевірка має забезпечувати поповнення, поглиблення, уточнення і систематизацію знань, закріплення і розвиток умінь застосовувати їх на практиці.

Методисти визначають наступні функції перевірки та оцінювання (контролю) результатів навчання історії: контролюючу, діагностичну, прогностичну,  коригуючу, навчальну, розвивальну, виховну, стимулюючо-мотиваційну.

Здійснення контролю (перевірки й оцінювання) на уроках історії в основній школі визначається відповідними принципами. Найважливішими серед них є такі: а) систематичність; б) всебічність; в)індивідуалізація.

В основі перевірки знань учнів повинні бути ті знання, уміння та навички, які передбачені навчальною програмою та закладені в підручники. При визначенні навчальних досягнень аналізу підлягають такі критерії:

-          характеристика відповіді учня: елементарна, фрагментарна, неповна, повна, логічна, доказова, ґрунтовна, творча;

-          якість знань: правильність, повнота, осмислення, глибина, дієвість, системність, узагальненість, міцність;

-          ступінь сформованості загально навчальних та предметних умінь і навичок;

-          рівень оволодіння розумовими операціями: уміння аналізувати, синтезувати, порівнювати, абстрагувати, узагальнювати, робити висновки;

-          досвід творчої діяльності ( уміння виявляти проблеми, формулювати гіпотези, розв’язувати проблеми);

-          самостійність оцінних суджень.

За рекомендаціями Міністерства освіти і науки України обов'язковими видами оцінювання навчальних досягнень учнів визнано поточне, тематичне, семестрове, річне.

Форми оцінювання   досить різноманітні, вони залежать від багатьох факторів, вчителі можуть творчо підходити до їх застосування.

Підготовка вчителя до уроку. Незалежно від стажу практичної роботи вчитель випереджає кожний навчальний рік, семестр і кожне заняття ретельною підготовкою, що складається з декількох етапів. Варто чітко уявляти собі ці етапи та їх послідовність:

1)         аналіз Державного стандарту, шкільних програм, вивчення

підручників і поурочних посібників;

2)         розробка тематичного і поурочного планування;

3)         визначення місця уроку в темі чи розділі, його очікуваних результатів;

4)         аналіз пізнавальних можливостей класу;

5)         добір методичних прийомів і засобів навчання відповідно до очікуваних результатів уроку та вибір методичного варіанта уроку;

6)         складання конспекту чи розгорнутого плану уроку.

Результатом підготовки вчителя до уроку має стати його відповід­ність таким вимогам.

I. Вимоги до змісту навчального матеріалу, що опрацьовується на
уроці:

-   повноцінність історичного змісту, педагогічного задуму уроку, його відповідність очікуваним результатам;

-   науковість навчального історичного матеріалу уроку;

-   вірогідність історичних фактів;

-   застосування різноманітних джерел знань;

-   достатність і структурованість навчального історичного матеріалу для формування базових знань та розв'язання ключових проблем.

II. Вимоги до методики проведення уроку:

-   мотивація і диференціація навчання;

-   високий ступінь самостійної розумової діяльності учнів, їх пізна­вальної активності;

-   охоплення роботою всіх учнів;

-   виховання інтересу до історії;

-   правильний вибір типу і структури уроку, засобів і методів його проведення в залежності від очікуваних результатів (дидактичної мети);

-   відповідність прийомів навчання педагогічному задуму, змісту і пізнавальним можливостям учнів.

III. Психолого-гігієнічні вимоги до організації уроку:

- педагогічний такт учителя;

- культура мовлення, емоційність, темп мовлення;

- врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів;

- контакт з класом, наявність активної взаємодії та співпраці;

- дотримання санітарно-гігієнічних норм.

До позаурочних форм організації навчального процесу з історії відносять: факультативи, 2уйнавчальні екскурсії, історичні гуртки, додаткові індивідуальні та групові заняття,  заліки, співбесіди, семінари, консультації, домашня навчальна робота учнів. Позаурочна робота з історії повинна бути логічним продовження вивченого під час уроків, тому результати роботи можуть бути узагальнені в учнівських рефератах, міні-проектах, тематичних масових заходах під час проведення тижнів історії (історичні вечори, історичні вікторини та ігри, науково-практичні конференції) з переходом до роботи учнів у МАН, участі в олімпіадах, творчих та інтелектуальних конкурсах.

  

Використання сучасних методик викладання історії в школі

Вивчення історії є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точне поняття про сучасне”, – справедливо наголошував видатний український історик М.С.Грушевський. За короткий час в Україні створено нову цілісну систему викладання історії України та Всесвітньої історії, повністю оновлено зміст та структуру історичної освіти. Вона повністю звільнена від ідеологічних, вузько класових підходів і поглядів на розвиток суспільства, оцінювання минулого та перспективи майбутнього.

Окреслимо  деякі підходи до організації викладання історії в школі.

Велике значення під час вивчення курсу історії мають вступні уроки. Учитель не лише ознайомлює школярів зі змістом і завданням курсів, підручниками, а знаходить можливість для національного і патріотичного виховання. Обов’язково слід розповісти про становище українських земель у той чи інший історичний період, споконвічне прагнення українського народу до свободи, незалежності, власної держави, визначити хронологію курсу та найбільш важливі проблеми. Учні 5-7 класів мають зрозуміти, що таке історія і чим займаються історики. Під час викладання історичних дисциплін передусім потрібно сприяти тому, щоб учні мали можливість дізнатися більше про різні історичні події та суспільні явища, які визначали епоху і є основними, найсуттєвішими для її розуміння; постійно розвивати вміння й навички учнів щодо роботи з історичними фактами, які дають узагальнену картину минулого; формувати розуміння історичної хронології, причинно-наслідкових зв’язків, відчуття епохи, неминучості руху суспільства по шляху історичного прогресу. Важливим інструментарієм історичного пізнання на цьому етапі вивчення історії стануть шкільні підручники, посібники, хрестоматії з історії, історичні атласи, контурні карти, збірники дидактичних вправ, зошити з історії тощо. Велика увага повинна бути приділена наскрізним історичним поняттям, таким як: історичні джерела, держава, монархія, республіка, демократія, релігія, матеріальна та духовна культура.

Практикою доведено, що високу ефективність мають уроки, на яких використовуються прийоми коментованого читання підручника, робота з текстами підручників та посібників, історичними документами, малюнками, дидактичними вправами. Зустрічі з історією не можуть обійтись без звернення до історії рідного краю. Діти повинні розуміти не лише загальні історичні процеси, а й уміти локалізувати їх. Запропонована нами модель вивчення історії рідного краю може мати такий вигляд:

Історична доба	Головні події в історії України	Основні події в історії рідного краю

Знання, які здобувають учні, переходячи з класу до класу, повинні розширювати їхнє логічне мислення, розвивати вміння та навички історичного пізнання. Цей новий етап роботи потрібно реалізувати під час викладання історичних курсів у 8 та 9 класах. Необхідно розкрити перед учнями великий шлях, пройдений Українським народом, від гетьманської держави до національно-державницьких ідей другої половини ХIХ ст. Вивчення історії України збігатиметься із загальним контекстом Всесвітньої історії. Для обох курсів буде логічним звернутися до таких історичних понять: індустріальне суспільство, соціальна структура суспільства, національно-визвольна війна, соціальна революція, технічний прогрес, гуманізм, національно-культурне відродження. Школярі повинні навчитись аналізувати й узагальнювати історичний матеріал, визначати суть, причини, значення історичних подій, вміти самостійно працювати із різноманітними джерелами інформації, готувати доповіді та виступати перед однокласниками.

У поєднанні з історичним поняттям “Державність України” все це дає можливість сформувати у старшокласників цивілізаційний погляд на історію і суспільство, яке може бути визначено такою оцінкою: “Я – громадянин України, Я – громадянин Європи, Я – громадянин Світу”.

Розробляючи календарне і тематичне планування, учителю історії доцільно буде побудувати викладання історії України і всесвітньої історії, використовуючи міжпредметні уроки. Зокрема це можливо при вивченні тем “Культура...”. Вивчаючи теми “Культура...”, на міжпредметних уроках історії України та всесвітньої історії можна досягти динамічного сприйняття учнями цілісної картини розвитку культури у світі, а разом з тим виділити визначний внесок Українського народу у скарбницю світової культури. Досвідчені вчителі можуть провести міжпредметні уроки за схемою: історія України – всесвітня історія – українська література – зарубіжна література, що сприятиме створенню єдиної системи знань про суспільних розвиток людства на певному етапі. Досить ефективним буде проведення міжпредметних уроків при вивченні тем, пов’язаних зі становленням індустріального і постіндустріального суспільства та тем, які розкривають суспільні та політичні рухи в країнах Європи і Україні у ХIХ-ХХ ст. Це допоможе сформувати в учнів цілісне уявлення відносно соціально-економічного і політичного розвитку світу, дасть розуміння загальних закономірностей суспільного розвитку і національних особливостей розвитку країн, що є основою для формування в учнів системи знань про світовий розвиток, виховання в них почуття причетності до розвитку людської цивілізації і відповідальності за майбутнє Української держави і нашого народу. Раціональним буде використання на цих уроках різних форм систематизації навчального матеріалу. Запропонуємо деякі з них:

 Суспільно-політичні рухи (революції, повстання) у світі

Роки	Причини	Соціальні групи, які приймали участь	Події (Етапи)	Історичне значення	Основні поняття

Соціально-економічний розвиток країн... I пол. ХIХ ст.

Назва країни	Фактори, що сприяли розвитку	Фактори, що стримували розвиток	Соціальні та економ. перетворення	Історичне значення	Основні поняття

Запропоновані таблиці можна використовувати при проведенні різних типів уроків з історії України і всесвітньої історії. Заповнюючи таблиці, можна організувати різноманітні форми роботи на уроці: роботу з документом, статистичною інформацією, систематизацію навчального матеріалу, поданого вчителем під час проведення шкільної лекції з урахуванням вікових особливостей учнів та навчальних можливостей класу.

Іншим видом систематизації навчального матеріалу є структурно-логічні схеми, які поєднують в собі як текстовий, максимально ущільнений (і відповідно опрацьований) матеріал і наочно-логічну його структуру. Спочатку вчитель повинен пояснити зміст і особливості будови схеми-таблиці та організувати роботу учнів зі структурування окремих частин навчального матеріалу, що забезпечить створення в школярів певних уявлень про принципи структурування і відбору матеріалу. Наступна фаза (при сформованості навичок їх розуміння і використання)  передбачає подачу “чистої” графічної структури, яка вимагає її заповнення текстом в процесі самостійної роботи учня з підручником, збірником документів та іншими джерелами. Третій рівень – самостійної творчої роботи – передбачає створення учнем авторського варіанту структурно-логічної схеми, який після публічного захисту, обговорення і доповнення може бути прийнятий за основу його однокласниками. Наводимо спрощений зразок  (рівень 2) із комплексу схем, розробленого вчителем історії Фінансово-правового ліцею Солом’янського району Васильєвою Л.Д. (Додаток № 1)

           У курсі історії України та всесвітньої історії учні зустрічають чимало історичних образів. Тільки в курсі вітчизняної історії учень має виявити знання історичних портретів, зокрема князів, гетьманів, керівників національно-визвольного руху, політичних діячів, видатних представників суспільного і культурного відродження.

Часто це не можна зробити тільки за шкільними підручниками, тому велика увага надається самостійній роботі, використанню довідкової, документальної та історико-публіцистичної літератури.

Для всебічного висвітлення історичних персоналій рекомендується:

1.     Ознайомитися з найважливішими біографічними даними.

2.     Простежити процес становлення особистості в конкретному соціально-історичному середовищі.

3.     Виявити історичні умови, що відіграли роль у формуванні поглядів, якостей особи.

4.     Дослідити участь історичної особи в суспільному житті.

5.     Визначити, інтереси якої соціальної групи, класу, політичної сили відбивала історична особа в своїй діяльності.

6.     Виявити вплив конкретної історичної особи на окремі галузі життя чи суспільно-політичні процеси.

7.     З’ясувати морально-психологічні якості історичної особи.

8.     Показати коло однодумців і соратників історичної особи.

9.     Визначити історичну роль особи та її вплив на певну сферу життя суспільства.

У методиці викладання історії вироблено низку прийомів, які допоможуть учням відновити чи збагатити свої знання з хронології.

Насамперед – це складання хронологічних таблиць. Учні пишуть у хронологічній послідовності дати і назви подій, що допомагає закріпити їх у пам’яті.

У ході уроку вони повинні вивчити мінімум обов’язкових дат, щоб, спираючись на них, уміти визначити в часі факти, історичні події.

Важливо не стільки механічно запам’ятати дату і подію, а й логічно пов’язати їх з характеристикою історичного явища та епохою. У загальному вигляді це можна зробити за схемою:

Дата

Зміст подій

Історична оцінка

Підручники та посібники – найважливіше джерело знань. Форми роботи з ними можуть бути різними, зокрема:

а)  виписування короткого змісту головних історичних подій;

б) вибір назв, імен, дат, пов’язаних з певними подіями;

в) складання текстових і хронологічних таблиць;

г) складання складних і простих планів;

д) робота з поняттями і термінами;

є) аналіз історичних документів, репрезентованих у підручнику.

Кінцевою метою самостійної роботи учнів над текстом підручників і посібників, а також різноманітною історичною літературою є узагальнення навчального матеріалу, знаходження зв’язків, формування уміння робити висновки.

Важливе місце у вивченні історії займає локалізація подій на історичній карті. Формування у школярів навичок локалізації подій потребує системного підходу і послідовності. Розробляючи власну програму навчання учнів роботи з історичною картою, учителю необхідно врахувати певні моменти, зокрема:

5 класи

Основна увага приділяється формуванню первинних уявлень про історичну карту шляхом знайомства з настінною картою. Навчання того, як потрібно показувати на карті території держав, міста, напрямки військових походів, річки тощо. Використання завдань з елементами гри: а) здійснити уявну подорож на карті і розповісти про те, що могли в цей час побачити; б) на карті позначені декілька місць, у яких відбувалися вивчені учнями історичні події. Шляхом розігрування визначається, хто з учнів про які з них розповідатиме. Учень отримує підготовлену вчителем карту –  “дороговказ”, яка допомагає йому відповідати; в) поступово розпочинається навчання роботи з контурною картою. Учні отримують від вчителя виготовлену на комп`ютері карту-основу із завданням до неї.

6-7 класи

Формуються подальші вміння орієнтації в історичному просторі та часі шляхом роботи з контурною картою-карткою. Картки становлять  систему, з якої учень фактично складає наприкінці року спрощений власний атлас. Учні, окрім підручника, при роботі користуються атласами історичних карт для 6-7 класів. Серед завдань є як репродуктивні, так і аналітичні: виконання завдань за масштабом карти, аналіз змін у кордонах та територіях країн, порівняння змін, які відбувалися протягом визначеного часу на тій  самій території .

8-9 класи

Перевага надається аналітичним завданням. Використовуються атласи зі всесвітньої історії для 8 класу та історії України для 9 класу. Серед завдань є й такі:  користуючись атласом, самостійно виконати контурну карту за завданнями, заданими вчителем.