Методичні аспекти викладання історії в школі

Слово «методика» походить від давньогрецького слова «methodike», що означає «шлях дослідження», «спосіб пізнання». Сучасний період висунув перед методикою історії нові цілі і поста­вив вчених, методистів, учителів-практиків перед необхідністю пере­осмислення основних положень методичної науки.

Кожна історична епоха висуває нові завдання перед суспільством у цілому та кожним окремим його членом, вимагаючи від нього набуття певних особистісних якостей, які дадуть можливість реалізуватися йому як особистості у швидкоплинних реаліях сьогодення, що вимагало постійної зміни змісту освіти.

            Процес оновлення шкільної історичної освіти знаходиться під впливом комплексу об’єктивних (стан розвитку суспільства в цілому та окремі його галузей) та суб’єктивних (ставлення вчителів та учнів до навчання взагалі й до конкретних його аспектів) чинників. Оскільки шкільна історична освіта є складовою загальної середньої освіти, яка реалізує нову парадигму, то перехід від одної освітньої парадигми до іншої відбивається на навчанні історії в школі та в перехідний період має змішані ознаки обох парадигм. З іншого боку, зміст шкільної історичної освіти формується на основі історичної науки, тому методологічні зміни у висвітленні історії безпосередньо відбиваються на навчанні історії в школі.

            Жоден із філософських напрямів, що претендує на методологію історії, не створив універсальної концепції історичного розвитку. Тому в історії може існувати одночасно декілька підходів. Так, основними підходами є формаційний та цивілізаційний. Формаційний більше пов'язаний з класовим підходом, який підтримувався марксистським вченням. Вчені-історики, критикуючи такий підхід як занадто примітивний, дедалі частіше звертаються до цивілізаційного підходу у вивченні історії.      

 Згідно з цим підходом, історія розуміється як поліфонічний багатомірний процес, у якому відбувається діалог між різними цивілізаціями і культурами, а цивілізація – як форма спільного життя людей, якій притаманне відтворення власної матеріальної та соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих цілей. Цивілізаційний підхід задає гуманістичний ціннісний імператив і дає змогу орієнтуватися на рух до певних моральних, а разом з ними, й політичних та соціальних цілей.

В основі вивчення історії є поєднання проблемно-тематичного, хронологічного, цивілізаційного та культурологічного принципів.

У Пояснювальній записці до програм відзначається: «Методологія відбору змісту програмового матеріалу  ґрунтується на системі наукових ідей і понять історичної науки…». Найважливішими методологічними принципами, які учні мають засвоїти на уроках історії є:

-          Принцип об’єктивності  - обов’язковий розгляд історичної реальності в цілому, незалежно від бажань, уподобань, установок суб’єкта, розгляд кожного явища в його різноманітності та суперечливості.

-          Принцип історизму – вивчення будь-якого історичного явища з позицій його еволюції.

-          Соціальний підхід – врахування інтересів соціальних груп та усієї сукупності соціальних відносин.

-          Принцип багатоперспективності: цивілізаційний, формаційний, культурологічний, етичний, регіональний та інші підходи.

            Згідно Державного  стандарту (галузь «Суспільствознавство») зміст освітньої галузі реалізується шляхом вивчення окремих навчальних предметів (історії, права, економіки тощо), що відображають основи відповідних наук, інтегрованих курсів (громадянської освіти, суспільствознавства тощо).

Зміст історичного компонента структуровано з урахуваннями специфіки історичного знання та хронологічних етапів розвитку людства за такими наскрізними змістовими лініями:

·         людина - людина,

·         людина - суспільство,

·         людина - влада,

·         людина - світ уявлень та ідей,

·         людина - простір,

·         людина - природа,

·         людина - світ речей.

            Шкільний курс історії України має найбільші потенційні можливості для розвитку особистості, яка усвідомлює свою приналежність до Українського народу та сучасної європейської цивілізації; необхідність збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, історії, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин.

Цілі навчання історії змінювались на різних етапах розвитку вітчизняної школи. Вони, як правило, відбивають ті соціально-економічні, політичні, духовно-культурні зміни, що відбуваються в суспільстві в ті чи інші часи.

 Метою навчання історії в загальноосвітній школі за Державним стандартом є формування в учнів ідентичності та почуття власної гідності у результаті осмислення соціального та морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті історичного процесу.

Зазначено також, що історичний компонент забезпечує:

- розвиток інтересу учнів до історії як сфери знань і навчального предмета, власних освітніх запитів учнів і вміння їх задовольняти;

- отримання та засвоєння системних знань про головні події, явища та тенденції в історії України та світу;

- ознайомлення учнів з духовними і культурними надбаннями та цінностями, історико-культурними традиціями українського народу і цивілізації в цілому;

- визначення, відбір і використання у процесі пошуку інформації про минуле різних видів історичних джерел, у тому числі текстових, візуальних та усних, артефактів, об’єктів навколишнього історичного середовища (музеїв, архівів, пам’яток культури та архітектури), а також інформаційно-комп’ютерних технологій;

- вміння представляти обґрунтовані та структуровані знання з історії, власне розуміння історії з використанням відповідного понятійного апарату та виважено розглядати контроверсійні  і суперечливі теми.

У Державному  стандарті зазначено, що зберігаються два курси - історії України та всесвітньої історії, які мають вивчатись синхронно. Збережено також лінійно-хронологічну побудову навчальної історичної інформації в хронологічній послідовності відповідно до загальновизнаної періодизації історії: стародавня, середньовічна, ранньомодерна, нова та новітня з акцентом на історії ХХ століття.

Підходи до оновлення змісту навчання суспільствознавчих дисциплін спираються на поєднання здобутків і вимог історичної та педагогічної наук, тому:

·         загальнонауковий – передбачає ознайомлення учнів із достовірними фактами та їхніми інтерпретаціями з метою формування цілісного наукового світогляду; конкретно-історичний – розгляд подій і явищ у контексті відповідного історичного часу, місця, супутніх обставин та динаміки перебігу від причин до наслідків;

·          альтернативно-проблемний – використання різноманітних історичних джерел та ознайомлення з різними інтерпретаціями історичних подій і явищ;

·         генералізуючий – виокремлення в навчальному матеріалі найсуттєвішого, а також окреслення ключових тенденцій розвитку у відповідний історичний період;

·         системний – його вимогою є міжпредметна і міжкурсова інтегрованість шкільної освіти загалом та вивчення історичного процесу зокрема в органічному поєднанні цивілізаційного, культурно-антропологічного та інших аспектів;

·          аксіологічний (ціннісний) – прищеплення загальнолюдських морально-етичних цінностей та вироблення на їхній основі особистісної системи оцінювання історичних подій, діячів, явищ тощо;

·         полікультурний – акцентує увагу на органічній єдності історії, культури, мови, традицій і звичаїв, котрі забезпечують наступність та спадкоємність поколінь свого народу, а також на потребі шанобливого ставлення до культур і звичаїв інших народів;

·         світський – передбачає ознайомлення учнів з історією релігій як феноменів культури за умов недопущення пропаганди окремих релігійних учень.

Вивчення історії в школі має сформувати в учнів ряд предметних компетенцій :  хронологічну – уміння учнів орієнтуватися в історичному часі; просторову – орієнтування учнів в історичному просторі; інформаційну – уміння учнів працювати з джерелами історичної інформації; мовленнєву – будувати усні та письмові висловлювання щодо історичних подій і явищ; логічну – аналізувати, пояснювати історичні факти, формулювати теоретичні поняття, положення, концепції; аксіологічну – формулювати версії й оцінки історичного руху та розвитку.

Урок залишається основною формою організації навчальної роботи в школі, надає можливість упродовж навчального процесу дотримуватися принципу послідовності та неперервності подання матеріалу.

Тип уроку визначає особливості його структури. Структура кожного уроку залежить від його змісту, дидактичної задачі, цілей, типу.

Дидактична мета є найважливішою складовою, пусковим момен­том процесу навчання, тому класифікація за цією ознакою найбільш близька до реального уроку.

До найуживаніших традиційних уроків історії належать такі:

·         Урок засвоєння нових знань

·         Урок формування вмінь і навичок

·         Урок застосування знань, умінь, навичок

·         Урок узагальнення та систематизації знань, умінь і навичок

·         Урок контролю і корекції знань, умінь і навичок

·         Комбінований урок

Форма уроку визначається способами його організації, методами проведення.

Для уроку засвоєння нових знань  науковці пропонують використовувати такі форми: урок викладу матеріалу учителем, шкільна лекція, урок-екскурсія,  кіноурок, урок з повідомленнями і доповідями учнів.

Уроки формування умінь і навичок можуть проводитись у формі: лабораторної роботи, практикуму, екскурсії, бібліотечного або архівного уроку, ділової гри (історичного моделювання), дискусії.

Починаючи з 2012-2013 навчального  року,  в школах уведено практичні заняття (спочатку в 5 класі, в наступних навчальних роках – у 6-8 класах. ) Практичні заняття, – це повноцінний урок. За типологією уроків (за основною дидактичною метою) це – урок формування та вдосконалення предметних умінь. Практичні заняття – це нова форма організації навчання з історії, тому у їх підготовці та проведенні слід дотримуватися рекомендацій науковців, слідкувати з публікаціями на цю тему у фахових періодичних виданнях.

Уроки застосування знань та вмінь доречно проводити у формі семінару, лабораторно-практичних занять, дискусії, дебатів. Але такі форми характерні для старших класів. У середній ланці краще практикувати ігрові форми.

Уроки систематизації та узагальнення знань можна проводити у формі брифінгу, прес-конференції, телемосту, кіно-, теле, відео- уроків, уроків самовизначення, самореалізації, урок – історичний портрет епохи, періоду тощо.

Уроки контролю і корекції знань  проводять, використавши резерв навчальної програми. Найдоцільніші   форми:   аукціон, вікторина, брейн-ринг, конкурс, турнір.

Різноманітність форм проведення уроку – одна з умов розвитку в учнів інтересу до історії як до предмета, підвищення якості навчання. Одні форми уроку носять традиційний характер, Інші з'явилися останнім часом і все більше завойовують популярність серед вчителів і учнів – нетрадиційні, серед яких  виділяють наступні:

 1. Уроки у формі змагань та ігор: конкурс, турнір, естафета, дуель, КВК, ділова гра, рольова гра, кросворд, вікторина.

 2. Уроки, засновані на формах, жанрах і методах роботи, відомих у суспільній практиці: дослідження, аналіз першоджерел, коментар, інтерв'ю, репортаж, рецензія, уроки-пошуки, уроки-розвідки, уроки-лабораторні дослідження,  уроки-експедиційні дослідження, уроки-наукові дослідження.

 3. Уроки, що нагадують публічні форми спілкування: прес-конференція, аукціон, бенефіс, мітинг, регламентована дискусія, панорама, телепередача, телеміст, діалог, усний журнал.

 4. Уроки-фантазії: урок-казка, урок-сюрприз, урок XXI століття.

 5. Уроки, засновані на імітації діяльності установ та організацій: слідство, вчена рада та ін.

6. Театралізовані уроки: спектаклі, концерти, дидактичний театр

7. Уроки подорожування : краєзнавчі екскурсії, віртуальні екскурсії, заочне подорожування.

8. Уроки комунікативної спрямованості (уроки-усні журнали, уроки-діалоги, уроки-роздуми, уроки-диспути, уроки-пресконференції, уроки-репортажі, уроки-панорами, уроки-протиріччя; уроки-парадокси).

9. Уроки на інтегративній основі (уроки-комплекси, уроки - панорами).

10. Урок - презентація – це представлення будь-якої інформації. Презентація (слайд-фільм) на комп'ютері представляє собою серію слайдів. Слайди оформляються в єдиному стилі і містять інформацію, необхідну для ілюстрації під час уроку.

Як вид нетрадиційного уроку, можна розглянути інтерактивний. Суть його полягає в тому, що кожен учень вносить свій вклад в процес пізнання, йде обмін думками, знаннями, ідеями, а отже відбувається взаємодія колективу. Такий урок розвиває комунікативні вміння і навички, основа в ньому це – спільна мета: тобто, якщо за визначений проміжок часу завдання можуть виконати всі учні разом, спільними зусиллями, а одна особа досягнути її не в змозі. Структура інтерактивного уроку складається з наступних елементів: мотивація, оголошення і представлення теми та очікуваних результатів, надання необхідної інформації, інтерактивна вправа, підбиття підсумків і оцінювання результатів. Тут існує і своєрідна методика уроку, а саме певні методи. Це, зокрема, робота в малих групах, мозковий штурм, займи позицію, метод прес, навчаючи-вчуся, розігрування ситуації в ролях, ажурна пилка, коло ідей, акваріум, ток-шоу, мікрофон.

Уроки історії за формою можна класифікувати, взявши за основу такі методи навчальної діяльності: словесний, наочний, практичний, ігровий. Словесні уроки, в яких переважають словесний метод навчання та його прийоми (бесіда, розповідь), що й визначають форму уроку: урок-розповідь, урок-бесіда, урок-сповідь, урок-спогад, урок - усний журнал, урок-залік, урок-діалог, урок-дискусія, урок-коментар, урок-рецензія тощо.

Наочні уроки, в яких переважають наочний та практичний методи навчання, самостійна робота школярів, спрямована на пізнання, дослідження, узагальнення: урок-екскурсія, практично-лабораторний урок, урок-дослідження за першоджерелами, пам’ятками матеріальної культури, кіноурок телеурок, відео урок тощо. Ігрові уроки (домінуючий метод – навчальна гра, моделювання ситуацій, перенесення з реального життя форми певного заходу, дійства): урок-турнір, урок-мандрівка, урок-КВК, урок-гра «Що? Де? Коли?», урок-вистава, урок-вікторина.   

Словесно-наочні (домінуючими методами тут виступають словесний, наочний, практичний): урок-бесіда з виконанням практичних завдань за першоджерелами, урок-розповідь із виконанням практично-лабораторної роботи, урок-дослідження з елементами розповіді, урок - інтерв’ю.

 Словесно-ігрові (домінуючі методи – словесний та ігровий): урок-усний журнал з елементами навчальної гри тощо.

Наочно-ігрові (домінуючі методи –  наочний, практичний та ігровий): урок-гра з елементами екскурсії, урок-мандрівка з виконанням завдань за першоджерелами, урок-екскурсія з елементами навчальної гри тощо.

             Засоби навчання – одна з головних умов образного подання та сприйняття історичного матеріалу.

Доцільною для користування є класифікація засобів навчання за характером джерела:

•           Друковані засоби навчання: підручники, навчальні посібники,  документальні джерела, мемуарна література, хрестоматії, книги для читання, довідкова, науково-популярна та художня література, періодичні видання.

•           Наочні засоби навчання: речові або предметні (реконструйовані предмети культури, побуту, виробництва, справжні предмети матеріальної культури,  збірки копій, макети, динамічні моделі, експозиції музеїв, виставкових залів),образотворчі (картини, фотографії, портрети історичних діячів або їх репродукції, альбоми, піктограми, карикатури, ілюстративно-роздатковий матеріал), умовно-графічні (історичні карти, схеми, таблиці, аплікації).

•           Аудіовізуальні (технічні) засоби навчання: навчальні кіно-, відео-, діафільми, кінофрагменти, діапозитиви, комп’ютерні версії або програми, звукові посібники (фонохрестоматії), телевізійні передачі.

Домашня навчальна робота школяра – це форма організації самостійного індивідуального вивчення школярами навчального матеріалу в позаурочний час. Вона органічно входить до процесу навчання як його необхідна ланка, а також може бути   самостійною  формою навчальних занять.

 Для того, щоб домашнє завдання було складовою частиною навчально-виховного процесу і було пов'язане з уроком, воно має задовольняти певні завдання і вимоги:

– по-перше, домашні завдання повинні бути невеликими, але змістовними. Вони мають бути зосереджені на засвоєнні, закріпленні або повторенні досліджуваного матеріалу;

 – по-друге, домашні завдання повинні бути простішими та зрозумілішими, ніж класна навчальна робота. Складне домашнє завдання, яке: займає багато часу, знижує інтерес і пізнавальну активність учня;

 – по-третє, домашнє завдання корисно пов'язувати із безпосередніми спостереженнями та враженнями дітей, особливо при складанні: планів, запитань, пошуків прикладів,  відповідей на запитання;

– по-четверте, обов'язковою вимогою є необхідність інструктивних вказівок учителя про те, як виконувати завдання. Важливо попередити можливість механічного копіювання того, що виконувалося в класі;

– по-п'яте, корисно індивідуалізувати домашнє завдання відповідно до пізнавальних здібностей певного учня і його успіхами в навчанні;

по-шосте,  будь-яке домашнє завдання обов'язково має бути перевірене і оцінене вчителем.

Індивідуальний підхід до дітей при організації домашньої навчальної діяльності реалізується через завдання різного обсягу, різної складності, різного ступеня надання допомоги. При цьому можна враховувати і особливості, властиві дітям різних типологічних груп і особливості загального розвитку, а також рівень засвоєння школярем в оволодінні програмним матеріалом. Слід також керуватися вимогами  Державних санітарних правил і норм, згідно з якими  учні 5-х–6-х класів мають виконувати домашні завдання  упродовж 25–30 хвилин, 7-х–9-х – упродовж 30–35, а 10-х–11-х – упродовж 35–40 хвилин.

 Учителям необхідно приділяти достатньо уваги індивідуалізації домашньої роботи із урахуванням здібностей, інтересів учнів. При цьому можна забезпечити право дитини вибирати з ряду завдань таке, яке відповідає його інтересам.

Учитель, виходячи із цілей своїх занять, легко може вибрати оптимальний вид домашнього завдання, який відповідає конкретному змісту навчального матеріалу і можливостям учнів.

Види домашнього завдання:

1.Засвоєння знань у системі вимагають установлення причинно-наслідкових та інших зв'язків і відносин між досліджуваним, явищем або процесами:

– усвідомлення послідовності окремих фактів і положень – відповіді на спеціально поставлені питання вчителя;

 – підготовка до відповіді за завданням і планом, поданим учителем;

– самостійне складання плану викладу якого-небудь питання і підготовка до розповіді за цим планом;

– пояснення вивченого явища;

– визначення функціональної залежності між явищами та фактами;

2. Формування узагальнення, пов'язане із складною розумовою діяльністю:

 – виділення в тексті основного та другорядного матеріалу, встановлення закономірностей науки,

 – самостійний розбір матеріалу узагальнень;

 – самостійний доказ того або іншого окремого положення.

3. Застосування знань припускає виконання різних практичних робіт, що дозволяють встановити зв'язок між теорією і практикою:

 – виготовлення текстових схем, хронологічних або порівняльних таблиць, ;

 –   виконання завдань на контурних картах;

– написання повідомлень, складання і читання рефератів, доповідей на уроках;

- виконання випереджувальних завдань, здійснення підготовчого повторення.

4. Контроль знань полягає у перевірці знань, умінь, навичок

 – письмові відповіді на запитання;  

 – вирішення нетипових і нестандартних історичних задач;

-          виконання завдань творчого характеру з використанням додаткових джерел інформації.

Виявити рівень сформованості учнівських компетенцій покликане оцінювання.

Об’єктом оцінювання навчальних досягнень учнів з історії є знання, вміння, навички, досвід творчої діяльності учнів, досвід емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої дійсності.

Слід зазначити, що функції перевірки ніколи не зводилися тільки до контролю. Перевірка та оцінювання результатів навчання є важливим стимулом самостійної роботи школярів, ефективним способом виховання відповідальності, працьовитості, сумлінності учнів. Систематична перевірка має забезпечувати поповнення, поглиблення, уточнення і систематизацію знань, закріплення і розвиток умінь застосовувати їх на практиці.

Методисти визначають наступні функції перевірки та оцінювання (контролю) результатів навчання історії: контролюючу, діагностичну, прогностичну,  коригуючу, навчальну, розвивальну, виховну, стимулюючо-мотиваційну.

Здійснення контролю (перевірки й оцінювання) на уроках історії в основній школі визначається відповідними принципами. Найважливішими серед них є такі: а) систематичність; б) всебічність; в)індивідуалізація.

В основі перевірки знань учнів повинні бути ті знання, уміння та навички, які передбачені навчальною програмою та закладені в підручники. При визначенні навчальних досягнень аналізу підлягають такі критерії:

-          характеристика відповіді учня: елементарна, фрагментарна, неповна, повна, логічна, доказова, ґрунтовна, творча;

-          якість знань: правильність, повнота, осмислення, глибина, дієвість, системність, узагальненість, міцність;

-          ступінь сформованості загально навчальних та предметних умінь і навичок;

-          рівень оволодіння розумовими операціями: уміння аналізувати, синтезувати, порівнювати, абстрагувати, узагальнювати, робити висновки;

-          досвід творчої діяльності ( уміння виявляти проблеми, формулювати гіпотези, розв’язувати проблеми);

-          самостійність оцінних суджень.

За рекомендаціями Міністерства освіти і науки України обов'язковими видами оцінювання навчальних досягнень учнів визнано поточне, тематичне, семестрове, річне.

Форми оцінювання   досить різноманітні, вони залежать від багатьох факторів, вчителі можуть творчо підходити до їх застосування.

Підготовка вчителя до уроку. Незалежно від стажу практичної роботи вчитель випереджає кожний навчальний рік, семестр і кожне заняття ретельною підготовкою, що складається з декількох етапів. Варто чітко уявляти собі ці етапи та їх послідовність:

1)         аналіз Державного стандарту, шкільних програм, вивчення

підручників і поурочних посібників;

2)         розробка тематичного і поурочного планування;

3)         визначення місця уроку в темі чи розділі, його очікуваних результатів;

4)         аналіз пізнавальних можливостей класу;

5)         добір методичних прийомів і засобів навчання відповідно до очікуваних результатів уроку та вибір методичного варіанта уроку;

6)         складання конспекту чи розгорнутого плану уроку.

Результатом підготовки вчителя до уроку має стати його відповід­ність таким вимогам.

I. Вимоги до змісту навчального матеріалу, що опрацьовується на
уроці:

-   повноцінність історичного змісту, педагогічного задуму уроку, його відповідність очікуваним результатам;

-   науковість навчального історичного матеріалу уроку;

-   вірогідність історичних фактів;

-   застосування різноманітних джерел знань;

-   достатність і структурованість навчального історичного матеріалу для формування базових знань та розв'язання ключових проблем.

II. Вимоги до методики проведення уроку:

-   мотивація і диференціація навчання;

-   високий ступінь самостійної розумової діяльності учнів, їх пізна­вальної активності;

-   охоплення роботою всіх учнів;

-   виховання інтересу до історії;

-   правильний вибір типу і структури уроку, засобів і методів його проведення в залежності від очікуваних результатів (дидактичної мети);

-   відповідність прийомів навчання педагогічному задуму, змісту і пізнавальним можливостям учнів.

III. Психолого-гігієнічні вимоги до організації уроку:

- педагогічний такт учителя;

- культура мовлення, емоційність, темп мовлення;

- врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів;

- контакт з класом, наявність активної взаємодії та співпраці;

- дотримання санітарно-гігієнічних норм.

До позаурочних форм організації навчального процесу з історії відносять: факультативи, 2уйнавчальні екскурсії, історичні гуртки, додаткові індивідуальні та групові заняття,  заліки, співбесіди, семінари, консультації, домашня навчальна робота учнів. Позаурочна робота з історії повинна бути логічним продовження вивченого під час уроків, тому результати роботи можуть бути узагальнені в учнівських рефератах, міні-проектах, тематичних масових заходах під час проведення тижнів історії (історичні вечори, історичні вікторини та ігри, науково-практичні конференції) з переходом до роботи учнів у МАН, участі в олімпіадах, творчих та інтелектуальних конкурсах.